Петро Коваль
Рідна материнка
З циклю: З минулого століття, ч.ІІ
На початку минулого століття кожна місцина Надсянської землі не покрита лісом чи непрохідним багном становила прекрасну ниву, старанно плекану працьовитими руками людей-господарів.
Найбільшим скарбом людини була земля. Навколишні поля, пасовиська, річки та ліси обдаровувано ласкавою любов’ю від перших років дитинства аж до похилої старости. Вони давали хліб насущний, молоко, м'ясо, одяг. Кожний гайок, пагорб, долину, струмок чи ставок називано по імени, як щось близьке серцю, своє. У мене в Мякиші були це Їжний, Грабелька, Бистрий, Маруля, Баризнєк. Нерозривний зв'язок з ними містився в душі, був джерелом відчування краси життя й навколишнього світу. Уважалося, що без, хоча б клаптика поля, людині загрожує темна життєва пустка, чорна злиденність, відчуження та осиротіння. Недарма в піснях рідну ниву називали материнкою – бо так, як мати, годувала, захищала перед голодом і холодом, перед тяжкими літами. Це була мати сувора і вимоглива – у дітей своїх вимагала вірної любови, посвідченої тяжкими трудами, зусиллями до меж нестерпного болю спрацьованих рук, спини й ніг. Тому мозольну працю оранку, засів і жнива трактовано як священну жертву, як прояв вдячности за дари землі, складені життю. І ніхто не нарікав на біль і мозолі, гідно зносилася людська втома.
Навесні, як просохла земля та вранці зійшло сонце, господар зачинав дерев’яною сохою орати. Дерево сохи зміцнене було малою гострою залізною лопаткою, що врізалася в землю на потрібну глибину та перекидала скибу. Тягнули соху два повільні воли або коні. Залізний плуг був ще рідкістю, його сталь була дорога, а про залізні машини щойно ходили приглушені вістки, наче пророцтва.
…..
на війну служити. Тоді малолітні юнаки сумлінно виконували нелегку роль господарів, їх руки передчасно набирали твердости, долоні обростали грубими мозолями.
Після оранки від сходу до заходу сонця орач та його воли поверталися додому, поволі крокуючи втомленими ногами. Проспавши ніч, уранці знову бралися за нелегку справу. Утома, біль рук та ніг неначе не існували, ніхто на них не зважав, бо заглушував їх найвищий наказ совісти: заорати та засіяти поля у потрібний для них час. Не могло бути запізнення! Під час весняної чи осінньої оранки орач умів прикрити свіжими скибами значний простір кількох гектарів рідної материнки, такими скибами блистіло тоді ціле Надсяння!
Тяжка праця не приносила смутку - оспівувалася в піснях! Вона давала радість, неначе приємна забава:
Ой за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким
Там орала дівчинонька воликом сивеньким.
Орала. орала, стала спочивати.
Запросила козаченька на бандурі грати.
Щодо „волика сивенького": використання волів в обробітку землі з початком минулого століття почало заникати. Ці тяжкі тварини великої сили та витривалости не вимагали вівса ані дорогої шкіряної упряжі, як коні. Однак докучливою була їх природня неповороткість, повільність, весною чи літом деколи замінювана втечею полями, бо ґедзалися жалькими ґедзями. Така втеча робила чимало шкоди на чужих нивах, бо, відчувши ґедзя на хребті, воли підносили вгору хвости й шалено гнали перед себе скільки було сили в ногах. Жодна сила не могла їх тоді спинити, нічим був батіг господаря чи його голосні прокляття. Звірята ламали сохи й волочили за собою, тяжкими ратицями нищили молоді рослини, а потім вбігали до хлівів, чи в кущах шукали можливости позбутися дошкульного крилатого ворога. А господар складав соху докупи, а потім ждав на менш сонячну погоду, коли ґедзі не були такими надокучливими. І знову починав оранку.
Сердечну втіху приносили господареві свіженькі густі зійшлі засіви.
Усією душею радувався він красотою налитих ласкавим сонцем, зрошених теплим дощем рослин, сотнями й тисячами та мільйонами травинок ячменю, вівса, пшениці, льону, гречки, що вкривали його ниви. З ними ж в'язалася нерозривно надія на ситу щасливу днину дітей і жінки в наступному році. Заповідь доброго врожаю розбурхувала оптимізм, почуття життєвої радости. Погані й рідкі сходи зерна викликали неспокій, побоювання за нестачу хліба, біду, тяжкі голодні дні в час переднівку. Цілу правду про це виражають слова пісні:
Ой пішла удова та й пшениченьку глядіти.
„Горенько мені, бо маленькії діти ".
У вільний від праці святковий час господар часто виходив на своє поле, аби подивитися, як росте засіяне збіжжя. З ласкавою дбайливістю виривав непотрібне зіллячко, простував пригнуті до землі стеблинки. Бур'яни на нивах уважалися не тільки доказом недбальства й лінивства господаря та його родини, але й гріхом перед Господом Богом. Тому бувало, що цілими днями ходили діти по полях та руками очищали свої ниви з колючих будяків, лободи, молочаю, пирію. Найчистіше мусило бути просо, у якому вперто, як ніде, занаджувалося різне зело. Ниву отаку, проте, пололося найвигідніше, бо можна було, лежачи, дуже докладно виривати найменші зіллячка з-поміж густих стеблин - воно піднімалося по кількох днях й далі росло прямо вгору.
Поле та врожай на ньому - це становило невід'ємні складові частини селянської душі та свідомости. В одухотвореній формі завжди пов'язувалися з надією життя для дітей та пошани серед людей і ласки дід Бога:
Ой уроди, Боже, та й пшениченьку яру
Для вдовиних дітей, на вдовину славу.
Священною метою оранки, сівби, доглядання майбутнього врожаю були жнива. їх очікували нетерпеливо, на переднівку в бідніших родинах бажали, щоб настали якнайскоріше, бо вичерпалися запаси зерна в коморах, з кіпців вибрано останні картоплини. Голод заспокоювався тепер лише молоком, сиром, зупами на всяких їстівних рослинах, листям деяких дерев, лісовими ягодами. Немов першого дня спасіння виглядали люди першого дня жнив, який мав спинити прикре відчуття довготривалого, ніколи до кінця не заспокоєного голоду. З перших снопів буде зерно на свіжий хлібець - буде можна наїстися до ситости!
Прихід жнивної пори вносив піднесений настрій радости, хоч кожного здатного держати серп у руках чекав до болю вичериний цілоденний труд. Як тільки сонце піднялося на обрії й опала ранкова роса, виходили на поля мужчини й жінки, хлопці й дівчата, матері з немовлятами на руках усі ставали побіч себе та починали жати. Низько схилялися, одною рукою набирали якнайбільше колосистих стеблин, а другою, з серпом, замашисто їх різали. Зібрані пригорщі рівно складали снопами та міцно перев'язували перевеслом. Тяжкі снопи старанно складали в мендлі. Робив це переважно сам господар або хтось з досвідом, бо 16 снопів мусило становити регулярну форму, яка охороняла колоски перед дощем, а заразом дозволяла сонцеві та вітрові надобре висушити зерно. Вигляд мендлів, їх уставлення прямими рядами впливало на добру або погану опінію господаря та його родину.
І так ішло. Женці махали серпами, згори лилося жарке сонце, але кожен старався не лишатися позаду, тільки ті слабшого здоров'я чи сили малися важче. Залишаючись ззаду, дівчина не могла сподіватися на здорового сильного каваліра, а хлопець - порядної робітної дівки. Матері час від часу залишали серпи, ішли в тінь снопів у борозні, де лежали їхні немовлята, щоб нагодувати їх молоком з власних грудей.
Коли сонце досягло найвищої висоти на небі, наставала пора обідати. їли на затінених місцях піль. Перерва на обід була недовга. Потім серпи знову різали тверді стебла, ціле довге пополудня аж поки не опадала надвечірня роса.
У людей після цілоденного зусилля пухли зап'ястки, на долонях росли мозолі, у декого й рани. Через цілу ніч не давав заснути біль. Однак уранці не було оправдання - зі щільно обв'язаною пухлиною чи раною кожен без нарікання знову забирався до важкого діла. Це був відвічний священний обов'язок, і треба було його достойно виконати.
У мозольному жнивному зусиллі формувалася фізична й психічна витривалість, сила волі, ствердні риси вдачі, здоров'я, а навіть дівоча й хлоп'яча краса! Тільки знаючи всі реалії давнього жнивування можна вповні відчути зворушливу й чарівну красоту слів пісні:
Ой у полі нивка, нивка-материнка
Там дівчина жито жала, гарна чорнобривка.
Жала вона жала, сіла спочивати,
Їхав козак з України, мусив шапку зняти.
Закінчення жнив зустрічали врочистим співочим обрядом. Женці бралися за руки та ставали колесом навколо останнього снопа, співаючи жниварських пісень, кружляли радісним хороводом. Цей звичай мав я нагоду бачити очима дитини в останній рік після війни на полях Флисів, м'якішенського присілка.
Берегли материнку... пересунення хоча б на кілька сантиметрів межі на чиюсь некористь нерідко було причиною пристрасних сварок, а потім запеклої безкомпромісної ворожнечі й, бувало, довготривалих судових процесів.
Нивка синього льону
Ганна Допіриха з Верхрати на могла погодитися з втратою двох моргів поля над річкою, де так гарно цвів льон кожного року, а вона дбайливо любила його полоти. Батько перед смертю обіцяв тільки їй, єдиній дочці віддати цю ниву саме за її господарську дбайливість та за опіку над ним під час хвороби. Коли батько помер, поле заорав та став своїм уважати її брат Олекса. Показував якийсь папір, де було писане, що два морги поля - якраз ці! - записав батько йому. Ганна ходила до Ярослава до суду, наймала адвокатів, приводила свідків батьківських слів, але хоч видала на справу останні крейцари, не вдіяла нічого. Суддям важне було лише те написане в тому нібито тестаменті, а вона навіть не бачила, хто й коли написав та й прочитати не могла, бо була неписьменна !
Укінці вирішила Ганна піти до Відня до самого цісаря Франца Йосифа шукати справедливосте. Чула не раз про його батьківську дбайливість за своїх підданих, вірила, що він зрозуміє її кривду та, маючи найвищу по Богу владу, накаже віддати по Божій справедливості ті два морги. Засіявши навесні, вона пішки вибралася до далекої столиці великого цісарства з клунком харчів, з маленьким гаманцем схованих за пазухою грошей. Ішла невтомно від світанку до вечора, маючи намір якнайскоріше досягти жаданої мети. Втомлена до краю й невиспана знайшлася нарешті Ганна Допіриха на гомінких вулицях Відня. Голосно питала пань і панів, де він, той цісар. Вони, зрозумівши тільки два слова „Франц Йосиф", щось собі по-німецькому шварґотали та показували руками напрямок ходи. Незабаром показалися її очам величезні будівлі-палаци. Перед брамою стояли виструнчені жандарми. Ганна попростувала на найгарніші двері, на найбільші, бо ними найчастіше входили й виходили достойні пані й пани, думала, що за ними, певно, буде сам цісар. Якийсь панок заступив їй дорогу, по кількох словах дав рішучий знак рукою, щоб почекала. По якомусь часі показався з другим панком, який по-українському запитав у неї, з чим приходить до їх високосте цісаря Франца Йосифа. Ганна Допіриха зі сльозами на очах, від щирого серця виявила причину своєї мандрівки - в пошуках справедливосте. Панок узяв та завів її до канцелярії, розпитував про подробиці справи, а зачуте розмашисто записував на папері. Укінці звелів жінці підписатись. Вона, неграмотною будучи, поставила три виразні хрестики. Цісарський писар тепер порадив їй спокійно вертатися додому й терпеливо ждати на праведне рішення його цісарської величносте. І знову зболілими ногами долала Ганна дорогу, яка нарешті привела її до рідної Верхрати.
Цілі літа нетерпеливо кожного дня визирала, чи не йде до неї почтар з важливим листом з Відня. Брат далі заорював її нивку над річкою, а вона, як і колись, пишно заквітала синім льоном. Ганна скрито приходила на цю нивку та від глибоко жалю зрошувала її гіркими сльозами.
У серпні 1914 р. спалахнула світова війна. Ганна Допіриха вдала надалі. Віру в добродійну міць цісаря втратила аж тоді, коли довідалася про його, справедливого й сердечно доброго цісаря Франца Йосифа зішестя з цього світу.
Настала Польща, а Ганна знову почала правуватися з братом Олексою за два морги над річкою. Даремно витрачала на адвокатів останні гроші, здобуті останнім важким трудом.
У 1947 р. всіх українців з Верхрати насильно вивезли поляки на Східню Пруссію. По кількох роках приїхала Ганна до свого села й побачила лише сліди по спалених хатах. її найдорожча серцю нивка лежала перелогом і вже нікому не булла потрібна. Замість синього льону росли там дикі кущі и і трава.
Дожила Ганна Допіриха 104 років на Західніх землях в селі Живкові коло Ґурова Ілавецького. До останніх днів ходила своєю силою, прямо, з піднесеною головою. До кінця помагала правнукові в господарстві, бо без роботи чулася слабка, нездорова. За життя свого не знала жодних ліків ні лікарів. Померла спокійно, якось непомітно, просто з самої старости.
У запопадливо береженій скрині залишила по собі взористі рушники, обруси, майстерно вишивані сорочки, шиті з власними руками зібраного на рідній нивці льону. То був той льон, що вона сама сіяла, полола, в'язала снопками сушила, восени сама мочила в ставку, сушила на сонці медлила, щоб відділити волокно, а потім це волокно чесала на сталевій чісальниці, щоб стало гарненьким і гладеньким, немов її дівоче волосся. У довгі зимові вечори в її вправних руках ритмічно фуркотіло веретено, набрана з куделі пряжа замінювалася в тонкі гладкі нитки. Треба було їх напрясти багато-багато! Кілометри ниток! До початку весни Ганна на домашніх короснах ткала з них метр по метрі сире полотно, у сонячні дні розстеляла його на мураві перед домом, щоб у променях стало біленьким як сніг.
У кожну вільну хвилину дня чи вечора любила Ганна вишивати на цьому білому полотні красиві квітчасті взори. Сама їх обдумувала й добирала кольори, усім серцем бажаючи, аби її вишивки барвою та кшталтом дорівнювали чудесній вроді живих квітів і цілому навколишньому світові. Бо вона гарячою любов'ю любила цей світ! На Західніх землях світ з нивкою синього льону снився їй по ночах,оживав як щось найдорожче, з чим розлучив її 1947 рік.
* * *
Чи не варто задуматися над інстинктивною боязню наших предків перед втратою зв'язку з рідною землею-материнкою? Вони знали, що така втрата веде до духовної та фізичної хвороби, до пропасного розгублення та осиротіння людини серед світу. А ми, люди за порогом XXI сторіччя - чи будемо поважно трактувати побоювання наших предків?